Part 1 in Ukrainian Part 2 in English
Знайти україномовну книгу. Скачати англомовне видання безкоштовно.
Find an English-language book. Download the English edition for free.
Part 1. Я мешканка Маріуполя. Раніше я вважала, що головне, це те, що я дружина, мама та донька чи те, що я психолог, а може те, що мені 60 років і я жінка. Але всі ці речі зараз я називаю після того, як говорю, що я з окупованого Маріуполя.
Я жила у цьому місті все своє життя, починаючи з піврічного віку. Тут я ходила в ясла та дитячий садок, школу, закохалася і вийшла заміж, тут народилися мої діти. Звідси рукою подати до російського міста Ростов-на-Дону, де навчалася в університеті і отримала освіту практичного психолога.
Я думала, що це одна з найголовніших подій у моєму житті, бо коли я вела психологічний прийом нічого важливішого, ніж те, що відбувається з клієнтом, для мене не було. Я планувала продовжувати працювати, я мала зрозуміле майбутнє, і бажання насолоджуватися життям, морем, містом подругами, рідними людьми.
І раптом все змішалося. Мені довелося тікати з Маріуполя від російських окупантів, мешканцям тепер небезпечно жити у нашому місті. Тепер багато рідних людей та подруг від мене дуже далеко. Навіть психологія мирного часу та психологія травми разюче відрізняється, їй довелося по-новому вчитися.
На перший план вийшла величезна трагедія моєї країни України, а в країні найбільша масштабна трагедія – це трагедія Маріуполя, а масштаби цієї трагедії досі замовчуються. Тому книга не могла не статися. Вона почала писатися, поки я сиділа в підвалі з іншими жителями і доповнювалася і переписувалася багато місяців після того, як черговий спогад спалахував флешбеком у моєму мозку. У мене не було питання, як це писати, бо перед внутрішнім зором виринала чергова картина саме так, а не інакше. Так, коли я писала, я знову чула ці жахливі звуки, стіни підвалу знову здригалися від бомб, а бачила я тільки невиразні тіні у світлі лампадки. Багато годин я писала і перечитувала, писала і перечитувала, а потім ховала ці записи, тому що на них неможливо вже було дивитися, про них неможливо вже було думати, я почувала себе досить погано.
Однак врешті решт книга допомогла мені подивитися на все, що сталося з боку, знайти оптимізм, отримати сили для надії. Особливо допомогли відгуки на ці записи, багато людей дякували за те, що я написала ці мемуари. Зігрівали мою душу і спогади про численні приклади доброти, допомоги та людяності у найжахливіших умовах.
Я отримала багато відгуків на ці спогади та наполегливі вимоги оформити їх у книгу. Так що можете вважати, що ця книга -результат зусиль всіх маріупольців і всіх небайдужих людей, для яких війна – це те, що проти природи людини. Ця війна знову піднімає на саму гору розуміння незаконної агресії, як сили по той бік від світла. Ця війна має екзистенційний, біблійний, духовний сенс для людства. Цей глибинний зміст полягає у необхідності боротися зі злом. Надія на справедливісьть та покарання насильства – це те, що нас, маріупольців та усіх українців, мотивує жити далі та надає сили до боротьби з агресором.
Прочитайте эту историю, от которой трудно оторваться. Сделайте второй шаг, расскажите другим, какие эмоции, впечатления, мысли вызвала эта книга. Я буду очень рада вашей рецензии на эту книгу. Вы её можете оставить на Амазоне, даже без покупки книги, если у вас есть аккаунт, так книга найдёт больше своих читателей. Это очень важно, чем больше людей будет знать о том, что было в Мариуполе, тем более обоснованные решения они будут принимать для нашего общего будущего. Счастья вам, и мира нам всем.
Part 2. I am a resident of Mariupol. Previously, I thought that the most important thing was that I was a wife, mother, and daughter, or that I was a psychologist, or maybe that I was 60 years old and a woman. But now I name all these things after I say I am from occupied Mariupol.
I have lived in this city my whole life, starting from the age of six months. I went to a nursery and kindergarten, school, fell in love, and got married, my children were born here. From here it is a stone’s throw to the Russian city of Rostov-on-Don, where I studied at the university and received an education as a practical psychologist.
I thought this was one of the biggest events in my life because when I conduct a psychological reception, nothing is more important than what happens to the client. I had a clear future, I planned to continue working and enjoy life, the sea, the city, my friends, and my family.
And suddenly, everything got mixed up. I had to flee from Mariupol, it is dangerous for me to live in my city, and many of my relatives and friends are very far from me. Even the psychology of peacetime and the psychology of trauma are strikingly different, they had to be learned in a new way.
The huge tragedy of my country Ukraine came to the forefront, and in the country, the largest large-scale tragedy is the tragedy of Mariupol. Therefore, the book could not help but happen. It began to be written while I was sitting in the basement with other residents and was supplemented and rewritten for many months after, as soon as another memory flashed as a flashback in my brain.
I received many responses to these memories and urgent demands to formalize them into a book. So you can consider that this book is the result of the efforts of all Mariupol residents, for whom war is contrary to human nature, aggression is on the other side of the bright side, and hope for a just peace and punishment for violence is what motivates us to live on.
Read this story, which is hard to tear yourself away from. Take the second step, and tell others what emotions, impressions, and thoughts this book evoked. I will be very glad to receive your review of this book. You can leave it on Amazon, even without buying the book, if you have an account, so the book will find more readers. This is very important, the more people know about what happened in Mariupol, the more informed decisions they will make for our common future. Happiness to you, and peace to us all.